Я. Елтон Джон Элтон Джон

Елтон Джон один із найлегендарніших музикантів за всю історію музики. Протягом багатьох десятиліть його пісні та альбоми займають провідні позиції у чартах по всьому світу. Перед вами його перша автобіографія, в якій він розповідає про все чесно та відкрито, як про гарні моменти, так і про погані.

Життя Елтона Джона сповнене подій. Деякі драматичні, на зразок нерішучої спроби втопитися у басейні та наркозалежності. Інші - радісні. Наприклад, зустріч з королівською батьківщиною чи дружба з такими потрясаними музикантами як Джон Леннон, Фредді Мерк’юрі та Джордж Майкл. Також розповідає музикант про свій Фонд боротьби зі СНІДом.

Особливу увагу у книжці приділено особистісним змінам через які пройшов музикант. Він позбувся наркозалежності, зустрівши свою любов Девіда Ферніша і став батьком двох синів. Звичайно, багато уваги в книжці Елтона приділяється його музичній кар’єрі, яка, як і його життя, бачила злети і падіння.

Я стояв на сцені Latino в Саут-Шилдс і раптом усвідомив, що більше так не можу. Це був звичайний клуб, куди при­ходили повечеряти. У шістдесятих і сімдесятих роках їх існувало безліч по всій Британії: вичепурена публіка сиділа за столами, їла курчат із відерець і запивала вином із обплетених лозою пляшок; навколо — абажури з бахромою й тканинні шпалери; виступи кабаре вів конферансьє у краватці-метелику. Такий собі атавізм. А надворі була зима 1967-го, рок видозмінювався настільки швидко, що від самої лише думки про нього наморочи­лася голова: The Beatles зі своїм Magical Mystery Tour,група The Mothers of Invention, The Who Sell Out, і це альбом групи The Jimi Hendrix Experience Axis: Bold as Love, музикант Доктор Джон і альбом John Wesley Harding Боба Ділана. Та єдине, що в тому клубі підтверджувало існування «свінгових шістдесятих», — це мій каптан і ланцюжок із дзвониками, який я носив на шиї. Таке вбрання мені геть не пасувало. Я виглядав, як фіналіст конкурсу «Найгірша в Британії пародія на хіпі».

Каптан і дзвоники були ідеєю Довготелесого Джона Болдрі. Я грав на клавішних у його бек-групі Bluesology. Джон зауважив, що всі >R h В групи подалися у психоделіку: спочатку Zoot Money’s

Big Roll Band виконують пісні Джеймса Брауна, а потім дізнає­шся, іце тепер вони називаються «Колісницею Данталіана», виступають у білих сорочках і співають пісні про те, як Третя світова війна винищить усі квітки. Тож Джон вирішив, що хоча б в одязі ми маємо рухатися в тому напрямку. Отже, ми всі носили каптани. Музикантів одягали подешевше, а Джонові шили екс­клюзивне вбрання в Таке Six на Карнабі-стрит. Принаймні так він думав. Якось під час концерту він зауважив, що в когось із публіки такий самий одяг, як і в нього. Джон зупинився посеред пісні й розгнівано крикнув: «Ти де взяв цю сорочку? Це моя сорочка!». Здається, це дещо суперечить «каптанній політиці» про мир, любов і всесвітнє братерство.

Я обожнював Довготелесого Джона Болдрі. Він був по-справжньому веселим, кумедним бешкетником і неймовірним музикантом. Можливо, найліпшим музикантом, який грав на 12-струнній гітарі в Об’єднаному Королівстві. Джон — одна з ключових постатей стрімкого розвитку британського блюзу на початку шістдесятих. Він грав із Алексісом Корнером, Сирілом Дейвісом та The Rolling Stones. Джон володів енциклопедичними знаннями про блюз. Навіть просто проводячи з ним час, можна було багато чого дізнатися: скажімо, про різну музику, про яку раніше й не чув.

Та, окрім цього, Джон був надзвичайно доброю і великоду­шною людиною. Він умів підмічати в музикантах щось таке, чого ніхто не бачив, а потім навчав, приділяв час становленню їхньої впевненості. Так відбулося й зі мною, а до того — з Родом Стюартом, вокалістом його попередньої групи Steampacket.Окрім Рода і Джона там були ще Джулі Дрисколл та Брайан Оджер. Група була неймовірною, однак вони розпалися. Я чув, що якось після концерту у Сен-Тропе між Родом і Джулі виникла суперечка, і Джулі хлюпнула червоним вином на білий костюм Рода. Ви, мабуть, уявляєте, що було далі. Власне, на цьому історія Steampacket і завершилася. Тож Blusology стала бек-групою

Джона, ми грали по хіп-соул клубах, підвальних приміщеннях, де виконували блюз, — і так по всій країні.

Було класно, хоча Джон володів своєрідним музичним бачен­ням. Наш репертуар був, м’яко кажучи, дивним. Ми починали з важкого блюзу: Times Getting Tougher Than Tough, Hoochie Coochie Man. Ми ось-ось заволодіємо натовпом, але тут Джон наполягає, щоб ми зіграли The Threshing Machine, одну з тих західноанглійських непристойних пісень, які співають гравці регбі, коли добряче нап’ються. З подібних ще Twas On The Good Ship Venus та Eskimo Nell. Джон навіть співав із характерним західним акцентом. А після того забажав виконати щось із кла­сичної американської популярної і джазової музики: It WasА Very Good Year чи Ev’ry Time We Say Goodbye, де вдавав Деллу Різ, американську джазову співачку. Навіть не знаю, чому він вирішив, що слухачі хочуть від нього The Threshing Machine чи пародію на Деллу Різ, та бог із ним, він був завжди абсолютно впевненим у тому, що робив, навіть якщо це оберталося не на його користь. Дивишся на перший ряд, на людей, які прийшли послухати легендарного блюзмена Довготелесого Джона Болдрі, бачиш цих модів із жуйкою в роті, а в очах у них абсолютний жах:«Що він таке в біса виробляє?». Це було дуже смішно, хоча й мені спадало на думку таке ж запитання.

А потім пролунав контрольний постріл: Довготелесий Джон Болдрі випустив сингл, який став хітом. Зазвичай така подія — велика радість, та Let The Heartaches Begin була жахливою: со­лоденька, проста пісенька, тільки й крутити в програмі «Вибір домогосподарки». Це була абсолютно не та музика, яку йому варто було робити, а вона тижнями не сходила з перших місць чартів, постійно лунала по радіо. Не скажу, що не розумів Джона, я все знав і не міг його звинувачувати. Він працював роками, але тільки зараз зміг заробити хоч якісь гроші. Виконувати блюз по підвальних приміщеннях нас уже не кликали, тож ми почали грати в «клубах для вечер», платили там краще. Ми часто грали два концерта за вечір. Але там головна роль Джона в становленні британського блюзу чи його майстерність гри на 12-струнній гі­тарі нікого не цікавила. Люди просто хотіли подивитися на того, кого показують по телебаченню. Я часто думав, що й музикою вони не цікавилися. А в деяких клубах, якщо ти грав довше за від­ведений час, перед тобою просто опускали завісу, навіть посеред пісні. Однак існував і приємний бік медалі: публіці у «клубах для вечер» The Threshing Machine подобалася більше, ніж модам.

Та все ж із The Threshing Machine була проблемка: Bluesology не могла виконувати її наживо. Не в тому сенсі, що ми відмовля­лися, просто ми не могли її зіграти. У синглі звучали оркестр і жіночий хор, як у композиціях Мантовані. А наша R’n’B група складалася з восьми осіб плюс духові музиканти. Такий звук ми ніяк не могли відтворити. Тоді в Джона виникла ідея: поставити цей трек як акомпанемент. Коли наставав момент істини, він витягав величезний магнітофон Revox, натискав «плей» і під­співував. А ми всі мали стояти на сцені просто так. У каптанах із дзвониками. Поки люди їдять курчат і чіпси. Було якось аж боляче.

Насправді єдиною прикольною розвагою, яка траплялася під час виконання Let The Heartaches Begin наживо, було те, що щоразу, коли Джон її співав, жінки здіймали галас. Згораючи від бажання, вони на певний час кидали курча й чіпси і бігли до сцени. Дівчата хапалися за дріт мікрофона, намагаючись підтягнути Джона до себе. Я впевнений, що таке траплялося з Томом Джонсом щовечора, й це було звичною подією — але не для Джона. Замість того щоб ніжитися в лестощах, він просто скаженів. Джон припиняв співати й суворо кричав: «Якщо зла­маєте мікрофон, будете винні мені п’ятдесят фунтів!». Та якось останнє китайське попередження Джона стало справді останнім. Дівчата, як завжди, тягнули за дріт, і я побачив, як Джон під­няв руку. А потім глухий звук ударив по колонках. Із тяжким серцем я збагнув, що так прозвучав розбитий об голову палкої фанатки мікрофон. Озираючись назад, я розумію, що його дивом...