Одне життя. Як ми розучилися жити змістовно Мортен Эльбек

Ніколи дотепер так багато людей у світі не страждали на депресію, тревожність і стресс, як у нашої гіперпоєднання, технологічно розвиненої години достатку та розмаїття. Надзвичайно важливо зрозуміти, чому ми, а особливо люди успішні та благополучні, продовжуємо нездужати душею і тілом, дедалі частіше через стресс, пов’язаний з роботою. Численні дослідження безперечно свідчать, що почуття сенсу та призначення є засадничими для високої результативності й душевної рівноваги в роботі. Природно, що люди наполегливіше шукають мети та змістовності свого життя. Ключем до змістовності є усвідомлення неподільності людини у різних сферах її життя. Призначення цієї книжки — покласти край роз’єднанню нашої особистості на робочу та приватну частини та відновити її цілісність як єдиної людини, яка живе лише одну життя.

Ми з братами й племінником застрибнули в Citroen Berlingo найстаршого з нас і погнали в лікарню Ольборґа за 260 миль на північ від Ко­пенгагена. Одна з медсестер, яка доглядала нашого бать­ка, зателефонувала й сказала, що він помирає. Ми примча­ли в лікарню пізно ввечері та майже вбігли, задихаючись, у його палату. Мама, неймовірно спокійна, стояла біля ліж­ка. Батькове зазвичай повне обличчя витягнулось, а шкі­ра стала сірувато-жовтою. Було 19 липня 2008 року.

Батько привітався з нами напрочуд ясним та енер­гійним голосом: «Невже ви повірили, що справи аж такі погані, що треба все кидати й летіти сюди серед ночі?» «Так, тату», — відповів я. Він заперечив: «Ти, як завжди, помиляєшся». Ми всі голосно засміялись. Це було чу­дово. Але після сміху запала тиша. Ми дивились на ньо­го й одне на одного. Наш батько, дідусь і чоловік. «Ми з вами молодці, правда? — запитав батько й сам собі від­повів: — Принаймні я так вважаю».

У відчув клубок у горлі, який заважав мені дихати. По щоках покотилися сльози. «Звичайно, тату», — відповіли ми. «У нас з вами стільки добрих спогадів», — додав він. А потім звернувся до одного з моїх братів: «Я знаю, ти іноді сумнівався, що я тебе люблю, але я тебе люблю і любив». «Я знаю», — відповів брат.

У ту мить я відчув, ніби моє серце розривається — і змінюється, — а свідомість заполонили смуток і полег­шення. Смуток — через те, що будь-якої хвилини мати може овдовіти, а ми з братами — втратити батька. Полег­шення — через те, що ми всі разом і можемо тепло по­прощатися. Тато повернувся до мене: «Мортене, скажи щось смішне! Нам не завадить посміятися». Невдовзі ми поцілували його на прощання. Він заплющив утом­лені очі й заснув назавжди. Мій батько, Оле Ельбек, по­мер 64-річним 20 липня 2008 року.

Ми поховали його 26 липня на нашому сільському кладовищі на півночі Ютландії. Був теплий сонячний день. У храмі не було порожніх лавок, люди стояли у две­рях і дослухалися до органа, першого псалма, молит­ви священника, Євангелія від Івана та панегірика, який я виголосив від нашого з братами імені. Ми з ними стали перед труною. «Любий тату, ти не був звичайним Бать­ком, — почав я. — Ти був особливим, надзвичайним. Ти був нашим татом, і ми дуже тебе любили». Я підвів очі, оглянув переповнену церкву, впізнаючи одне заплака­не обличчя за іншим. І раптом зупинився, побачивши збентежені личка двох моїх малюків. Я зненацька усві­домив, що коли-небудь вони стоятимуть на моєму міс­ці та прощатимуться зі мною, своїм батьком. Мій го­лос затремтів.

Відтоді спогади про татову смерть та його похорон мене не покидали. Відспівування й події наступних днів, тижнів, місяців та років відкрили мені одне особливе знання про життя, значення якого я спочатку не зро­зумів повною мірою. Можливо, я був занадто молодий, незрілий і недосвідчений, але поступово я дійшов усві­домлення, що є принципова різниця між задоволен­ням, щастям та сенсом життя. Задоволення я тоді зов­сім не відчував, і емоції були дуже далекі від щастя. Але десь між горем, болем утрати і слізьми виникли й про­низали моє тіло та розум відчуття значущості, почуття вдячності, гідності та надії, навіть завзяття й справж­ній захват життям.

З того літнього дня я вже понад десяток років не можу позбутися думки, що ми у своїй культурі, ви­хованні та освіті розучилися розрізняти задоволення, щастя і сенс життя. За роки глибокого вивчення цьо­го питання я ще більше переконався, що нездатність розрізнити ці три стани свідомості — одна з основних причин того, що так багато з нас збилися на манівці й не змогли дійти та довести інших до життя яким вонобезперечно могло бути: у доброму психічному здоров’ї та високої екзистенційної якості.

Ця книжка про те, що найважливішим є саме змістов­не життя, а не швидкоплинне задоволення чи щастя.

Мій спосіб мислення змінило те, що я прочитав під час перельоту з Портленда, штат Орегон, до Нью-Йорка. Це був типовий внутрішній рейс зі звичайними ритуа­лами масового перевезення тіл, штучними усмішками та вимушеною близькістю. Але я досі пам’ятаю мороз по шкірі від короткої просвітницької статті, завдяки якій стерильний салон літака став місцем, з яким я те­пер пов’язую один із найвизначніших моментів свого життя як людини і керівника бізнесу. Медсестра з ав­стралійського хоспісу багато років записувала свої роз­
мови з людьми, для яких наступний місяць, тиждень чи день міг стати останнім. Усі вони: повні й худі, високі й низькі, одружені й самотні, чорні й білі, незалежно від класу, фінансового стану, етнічної належності чи статі, називали п’ять основних речей у своєму житті, про які вони шкодували

1. Вони шкодували, що втратили зв’язок із друзями.

2. Вони шкодували, що не дозволяли собі бути ща­сливішими.

3. Вони шкодували, що не завжди мали сміливість говорити про свої почуття.

4. Вони шкодували, що не наважилися жити так, як самі хотіли, а не так, як від них очікували інші.

5. Вони шкодували, що так багато часу провели на роботі.

Як людину (на той час) з вищих бізнес-ешелонів, мене найбільше вразив — аж подих перехопило — п’ятий пункт.

Кілька місяців я не знаходив спокою, доки не ви­рішив узяти всі поради й досвід, які багато років жа­дібно всотував і за які дорого платив у діловому світі, і викинути їх із вікна в безмежний всесвіт байдужості. Всі добрі поради професійних, талановитих, працьо­витих та доброзичливих керівників, колег, консультан­тів і викладачів у всесвітньо відомих навчальних закла­дах нічого не варті, якщо ми зрештою шкодуємо про час, витрачений на роботу чи навчання. Того дня я покляв­ся, що ніхто не пошкодує про час роботи під моїм ке­рівництвом.